Микола Жулинський. Чи побудуємо ми «в новім Єрусалимі храм новий!»? (150 років від дня народження Лесі Українки)

Леся Українка не брала під сумнів можливість побудови в новій Україні нового храму свободи слова, віри, людини і політичної волі. Її душа вже бачила ту будову і вірила, що постане таки на землі рідній, обетованій новітній храм.

Душа моя вже бачить ту будову,

і знає серце, як її назвати:

в новім Єрусалимі храм новий!

У драматичній поемі «На руїнах» цю віру висловлює пророчиця Тірца, закликаючи гурти, громади дійти до згоди і взятися до праці на руїнах.

Ясна річ, це був мужній голос саме авторки поеми і нам сьогодні, в дні відзначення 150-річчя  від дня її народження, слід особливо прислухатися до її, за словами Івана Франка, «сильного, гарячого та поетичного слова». Франко почув цей мужній голос двадцятилітньої «слабосилої, хворої дівчини» і вловив суголосну його власним думкам і діянням одержимість гордо і непоступливо стояти на «полі честі» в обороні національних цінностей та домагань утвердити себе власною державою. Бо це був голос національної самокритики і громадянської відповідальності, який закликав братися до роботи, змагатися «за нове життя», як цього прагнув і що здійснював Іван Франко на національному полі «руїн і смутку».

Чому ж ми замість втішатися тим, що здійснилася віра Лесі Українки в неминучу поставу нового храму на ймення «Українська Держава», продовжуємо роздумувати над тим, чи побудуємо ми, врешті-решт, власний державний Дім, новітній Храм – Національну Державу? На перший погляд, цей державний Дім збудовано – постала незалежна Українська Держава, але чому так багато лунає плачів і голосінь, що новопостала держава ось-ось втратить незалежність, чому ці зовнішні загрози, які продукує мілітарною агресією і безперервно наростаючою інформаційною війною Росія, не мобілізують і не скріплюють національний дух і нашу віру в переможну ходу національного будівництва? Чи не виникає тоді питання: чи набули ми, українці, національної ідентичності, національної самосвідомості? Не певен, що на це питання можна дати однозначну відповідь. Більше того, доводиться замислитися й над тим, чи має переважна більшість наявної нині в Україні політичної і навіть наукової, культурної еліта України поняття культурної спільноти та історичної традиції, аби послідовно і активно пробуджувати національну свідомість і формувати суспільне усвідомлення  національної спільноти.

Отож, чи маємо ми достатню, а головне, необхідну кількість еліти, яка засвоїла свою національну ідентичність і здатна бути рушійною силою в мобілізації громадян для активної участі в будівництві національної держави? Вважаю, що не маємо, підтвердження цьому є те, що значній, якщо не переважній частині населення України національна самосвідомість не притаманна.   Втішає бодай вже те, що визрівання національно-свідомої еліти її якісне нарощення очевидне.

Свого часу Гегель назвав світ, що постав після Французької революції 1789 року, Незавершеним. Бо так і не була втілена в життя ідея свободи, рівності й братерства в цій першій національній державі Європи. Зате Французька революція посіяла зерна націоналістичних ідей й стимулювала націоналістичні рухи, спрямовані на виборення незалежності уярмлених народів, застиглих у колоніальному статусі  культурної,  духовної та економічної стагнації. Чи український світ після набуття Україною державної незалежності можна назвати завершеним, тобто національно сформованим, а націю консолідованою? Безумовно, ні. Бо Україна не пройшла того важливого і обов’язкового етапу оформлення національної держави, який пройшли країни Європи. Головне, що наша держава з внутрішнього боку є і незавершеною, і недосконалою, а українська нація не є цілісною, консолідованою. А отже, не є повністю незалежною, відпорною «на асиміляційну роботу інших націй» (Іван Франко). Тобто, не є цілісною автономною культурною системою, «суцільним культурним організмом».    Мова йде про культурну, духовну суверенність української нації як запоруку її консолідації на основі національних базових цінностей та орієнтацій і як необхідну передумову формування національної держави – цілісного культурного організму. І цей процес формування культурно цілісної нації повинен тривати доти, поки вона не відчує себе, за словами Івана Франка, «нацією суцільною і солідарною в духових і економічних інтересах»…[1]

Цей процес формування нації як суцільного, єдиного культурного організму гальмувався і ускладнювався тривалою колонізацією та асиміляцією нашого народу, інтервенцією іноземних культур, передусім російської, денаціоналізацією української інтелігенції, офіційними заборонами та утисками української мови, імперським спотворенням історичної пам’яті українців.

Незалежність французької нації – це той фундамент, на якому виросла революційна Франція, стимулюючи інші народи до національного самоусвідомлення, а отже, до формування націй на європейському просторі та їхнього національного самовизначення як основи нового політичного ладу. Набуття Україною незалежності є закономірним історичним наслідком драматичного розвитку і формування української нації як культурного організму. Цей процес був тривалим і драматичним, не відзначався динамічністю, бо державотворча енергія нації не була консолідованою і достатньо активною.

Національна держава тільки тоді спроможна утверджуватися і забезпечувати не тільки внутрішнє, але й зовнішнє облаштування, коли нація буде енергійно, активно, з почуттям національної солідарності переважної більшості громадян утілювати в життя національно-державний ідеал.

Розвиток нації як культурної одиниці, як правило, породжує національну державу, яка є продуктом національної культури. Культури з тривалою традицією. Український філософ і культуролог Мирослав Попович наголошував: «нація в будь-якому розумінні слова – це обов’язково культурна традиція», а «традиція стає живим культурним явищем тоді, коли вона органічно вплітається в новітнє культурне буття нації» [2]

Українську націю слід розглядати передусім як продукт національної культури, бо саме мовно-культурна спільність була запорукою об’єднання нації як культурної системи в одній державі. Правда, навряд чи є достатньо підстав стверджувати, що вже завершилося мовно-культурне і політичне злиття нації. Формування національної свідомості, консолідація нації триває, тому мимоволі зринають у пам’яті слова п’ємонтського прем’єр-міністра Массімо д’Адзельо, сказані зразу ж після заснування італійської національної держави 1861 року: «Італію ми створили, тепер нам треба створити італійців». [3]

Бо на той час в Італії набуло особливої гостроти протистояння двох територій країни – Півночі й Півдня і питання консолідації італійців залежало від найголовнішої мети – формування національної ідентичності передусім на основі мовно-культурної і громадянсько-політичної спільності.

Згадаймо Івана Франка, який в 1905 році, сподіваючись на настання «свобідніших форм життя в Росії» внаслідок революційного збурення робітництва імперії, визначив для галицької молоді “величезну дійову задачу”:  “витворити з величезної етнічної маси українського народу”, який також був розчленований між Російською імперією і Австро-Угорською монархією, “українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя”… [4]

Як бачимо, Іван Франко уявляв націю як “суцільний культурний організм”, сформованою і сконцентрованою національною спільнотою, повторюю, відпорною “на асиміляційну роботу  інших націй”. Тільки за цієї умови єдина, нероздільна нація здатна до самостійного культурного і політичного життя.

Хто ж повинен, хто зобов’язаний формувати націю як “суцільний культурний організм”? Це завдання Іван Франко, як і Леся Українка, покладав на українську інтелігенцію, закликаючи передусім письменників, учених, учителів  самовіддано і цілеспрямовано пробуджувати свій народ до свідомого національного життя заради побудови в  майбутньому української національної держави. Так, у статті “З Новим  роком” (1897)  Іван Франко закликав творчу і наукову інтелігенцію не своєю особою зацікавлювати публіку, а передусім “розбуркати в ній ідейне, духове життя, бажання освіти й поступу, бажання естетичних вдоволень…” (7, 403).

Цю ж національну місію здійснювала й Леся Українка, чітко спрямовуючи свою  творчу і культурно-просвітницьку діяльність на певне середовище з метою формування національної свідомості, пробудження почуття народної єдності, народного націоусвідомлення. Для поетеси національне будівництво передбачає набуття спільнотою ідентичності, пробудження історичної свідомості, національно-культурного самовизначення, а вже на цій основі стреміти до політичної організації  свого народу. Отже, і Франко, і Леся Українка дотримувалися думки, що культурний  фактор передує політичному. Тільки тоді нація буде здібна до самостійного культурного та політичного життя, коли витвориться із етнічної маси українського народу “суцільний культурний організм”. У цьому процесі формування нації як культурного організму визначальну роль має відігравати національна інтелігенція, яка “невтомною, тихою працею” (Іван Франко) мобілізовуватиме життєву і творчу енергію рідного народу заради формування культурно суверенної української нації.

За визначенням австралійського дослідника питань європейської етнічності та націоналізму Джона  Гатчінсона, тими, хто мобілізовує життєву силу нації, хто формує її ідентичність і готує до набуття нею культурної та політичної самостійності, “є не політики, а  митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, що якраз і  покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації”. [5]

Саме вони, речники культурного націоналізму, а до чільних представників-реалізаторів ідеї національної мобілізації та консолідації належали передусім Тарас Шевченко. Іван Франко, Леся Українка, терпеливою, важкою працею утверджували неспростовну думку: “Слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу – внесок мислителів та просвітителів у спільний набуток людства”. [6]

Для діячів культурного націоналізму особливо складним було завдання згармонізувати культурну й політичну  складові, без чого “здвигнення нашої національної будови в усій його цілості” переконаний автор статті “Формальний і реальний націоналізм”  Іван Франко, може набути драматичного, а то й трагічного вивершення.

Так, англійський філософ Ернест Ґельнер у праці “Нації та націоналізм” наголошує на необхідності гармонії культури і держави і зазначає, що це вимагатиме багато зусиль і часу. Необхідна  тривала культурна політика, послідовна реалізація концепції культурного націоналізму, яка передбачає, і на переконання Лесі Українки, передусім духовне звільнення індивіда і нації. Поетеса поділяє думки свого славетного дядька Михайла Драгоманова, який не раз підписував свої статті псевдонімом Українець, про потребу формування духовно суверенної особистості на основі культури, освіти,  науки і етики. Леся Українка була переконана: чим більше буде  таких вільних особистостей, поєднаних між собою ідеалом свободи людського духу, тим реальнішою є перспектива досягнення свободи для рідного народу, здобуття національного звільнення, соціальної свободи і рівності.

Леся Українка вірила, як і Михайло Драгоманов, у “духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації” (Іван Франко), бо Михайло Драгоманов – цей “речник гуманності” (Леся Українка) був переконаний в тому, що не лише в сфері матеріальних явищ, але й у сфері духа, віри, літератури й етики відбуваються органічні еволюційні зміни та розвиток.

Хвороба вже на десятому році життя змушує Лесю мобілізовувати свій дух на боротьбу за себе із собою, зі своєю анемією, нападами істерії, а головне із найбільшим, невідступним ворогом – туберкульозом. Вона відчайдушно чинить спротив тому нападнику, який намагається роз’ятрити біль, спотворити безсильним гнівом обличчя, змусити ходити на милицях, соромитися своєї хворої ноги, позбавити її можливості гри на фортеп`яно – в дванадцять років Леся переносить надзвичайно болісну операцію по видаленню вражених туберкульозом кісток лівої руки.

Для Лесі Українки є один вихід – духовне лицарство в умовах колоніальної несвободи рідного народу. Служити Духу творчості і через творчість заявити про свою лицарську мужність та готовність пожертвувати собою в ім’я свободи. Тому визначальною ідеєю її творчого подвижництва стає боротьба за духовне звільнення індивіда і нації, що на її думку, є головною запорукою соціальної гармонізації суспільства на засадах політичного правового партнерства.

Творити, згоряти в таємничому вогні натхнення немислимо для Лесі Українки без важкої праці на національному культурно-освітньому грунті, без боротьби словом за долю думки, за повагу до правди в своїй країні. Національна ідея  —         це та іскра, яка запалює вогонь творчості і без якої не може стати великим, себто національним поет. У статті про Джона Мільтона Леся Українка наголошує на тому, „що Мільтон був не тільки великим поетом; але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова в своїй країні, що він усе своє життя служив тому, що сам уважав за правду…” (т. 8, с.203). Мільтон саме тому й став великим поетом,
що „не жалуючи ні часу, ні здоров’я, боровся „за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі” (8, 210), що „у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди”, а оскільки він був „справжнім поетом і письмовцем, значить, не міг промовчувати своїх думок” (8, 214).

Іван Франко також не міг промовчати і волів говорити нерідко те, що не хотіли чути навіть його однодумці. Поет не хоче просто любити Русь як географічне поняття, бо для цього він „занадто великий ворог порожніх фраз”, не хоче захоплюватися бездумно її історією, бо „мало в історії Русі прикладів справжнього громадського духа, справжньої посвяти, справжньої любові”. Іван Франко стверджував, що його „ …Руський патріотизм, то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, накладене долею на мої плечі…»

Ясна річ, Іван Франко і Леся Українка уважно вивчали соціал-демократичне вчення в надії використати ці популярні в їхні часи ідеї для звільнення укра­їнського народу від гніту. В листі до Михайла Павлика 7 червня 1899 року Леся Українка цікавиться ситуацією в Галичині, зокрема жалкує, що молоді галицькі соціал-демократи програють радикалам, і висловлює переконання, що соціал-демократичний напрямок „таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі”, бо „се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього”. Далі вона радить (і для себе також) звернути „якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний…” (11,  126 – 127).

Домінанта національного елементу в соціал-демократичному рухові для Лесі Українки обов’язкова і незаперечна, бо в пошуках українських політичних перспектив національний фактор творив особливу духовну напругу. Головне, розкувати „невольничу душу” українця, спонукати його до саморуйнації комплексу рабської психіки, інакше національні ідеали не будуть осягнуті. А для цього має формуватися не безлика маса, злютована бездумно сприйнятою соціально-політичною візією, а сильна духом, інтелектуальна індивідуальність, особистість, для якої національна ідея є чітко осмисленою і усвідомленою системою ціннісних орієнтацій.

Чому Неофіт-раб з драматичної поеми „В катакомбах” не хоче далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, „боротися в покорі”, а воліє здолати передусім у собі „сей рабський дух”? Тому що він не хліба жадає, не слова прагне — не співчутливого соціального звільнення передусім, а звільнення духовного:

…Жадаю віри в ту святую силу,

що розумом просвітить  найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з пастухом свавільним…

І хоча Неофіт-раб, по суті, такий же самотній, як і пророчиця Тірца, але він усвідомлює, що таких, хто бажає позбавитися рабського духу, як і він, багато.  Найганебніше – моральне  приниження, духовне  упослідження («Моя душа гниє…»), повсякчасне згасання надії, ідеалів, яке здійснюється непомітно, часто  неусвідомлено: «Та ми,  раби, самі не  знаєм, що робим по неволі, що по волі…».

Неофіт-раб не хоче принижуватися – не хоче брати милостиню, кланятися жебрацтвом «поверх ярма  гіркого – ще й солодке, поверх тяжкого – легке   наложити…»

Леся Українка чітко проводить ідею індивідуального самоутвердження, реалізації особою своїх духовних можливостей через реалізацію національних ідеалів навіть ціною самопожертви.

Бунтівливий  Неофіт-раб знає, що своєю непокорою, своїм бунтом проти найвищих релігійних догматів він переборює передусім внутрішню незалежність від будь-яких  форм  слугування, навіть освячених вірою в Бога. Так,  багаті його нагодують, його тіло прикриють вони від холоду, його дитину  напоїть молоком  інша жінка-годувальниця, але хто вгамує духовну спрагу? Хто розум просвітить і запалить святий  вогонь  у його серці?

Не я один  духовну спрагу маю,

Не я один так серцем голодую,

Багато нас таких, –

відповідає він  єпископові.

Тому не лише про своє духовне і моральне  звільнення  думає Неофіт-раб – багато утомлених своїм довічним рабством  «гадають розірвати   пута і скинути  ярмо  з своєї шиї». У цьому чи не головний стимул бунту  Неофіта-раба. Адже його духовне звільнення  є запорукою  звільнення інших, його приклад – це своєрідна ланцюгова реакція  самозвільнення, яка приведе до повного звільнення народу.

Заради стимулювання словом духовного самозвільнення людини і спопеляє себе поетеса немилосердно важкою працею за рік до завершення земного життя. Звіряється вона під жартівливим йменням Хтось своїй подрузі — „дорогому хтосічку” Ользі Кобилянській З квітня 1913 року, що тепер вона, себто Хтось, „не горить тепер так, як горів над тими двома творами”. Мова йде про „Лісову пісню” і „Камінного господаря”. Тепер „Хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, — видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені „годі” на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій…” (12, 456)

А скільки щасливих митей творчого самозвершення переживала у своєму короткому житті Леся Українка!

…Хвороба то відступить на якийсь час, то знову агресивно захопить в свої немилосердні лещата. Лікарі зменшують її робоче навантаження — дозволяють займатися інтелектуальною працею не більше 4-5 годин на день. А вона мусить лекціями заробити на життя. Найбільша тривога — де взяти час „хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі”. Про це Леся Українка роздумує в листі до М.Павлика 10 квітня 1903 р., виношуючи задум оселитися в Галичині, де, порівняно з Російською імперією, трохи вільніше. Михайло Павлик радив їй „скинутись всякої політики” і зосередитися на упорядкуванні архіву М.П.Драгоманова. Але вона не має наміру жити в Галичині „тихше”, ніж на Україні, — для Лесі Українки поняття „політика” включає передусім громадське і культурне життя. Мова йде не про якусь особисту агітацію політичних ідей чи доктрин, не про вступ у члени крайових організацій, „бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь…” Леся Українка чітко формулює своє кредо: політична діяльність обмежує митця, робить його залежним від організаційної дисципліни: „яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко” (12, 64).

Багато важить те, який зміст вкладати в слово „політика”. В статті „Державний лад” Леся Українка популярно пояснює юним читачам, що „політика – то слово грецьке і значить воно горожанство”, бо саме в містах, у городах складалися закони. Отже, „заведений по закону лад межи людьми через те звуть горожанським ладом або політичним строєм…” (т. 8, с. 216).

Леся Українка розуміє під політичною діяльністю, під політичною боротьбою легальне утвердження тієї системи законів, які б забезпечували права громадян, а це можливо лише в незалежній державі, у вільній державі: „Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені в світі” (8,  222) – узагальнює поетеса.

Леся Українка як літератор і національна патріотка вважала за свій національний обов’язок боротися проти політичної неволі свого народу. Що означало для неї поняття „політична неволя”? „Усе оте вкупі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю – освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)” (8, 214), — пояснює Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона.

Головна політика для Лесі Українки — це визволення невільної України, а форми і засоби боротьби за волю рідного краю вона обирає сама, виходячи передусім із своїх здібностей, духовних і фізичних можливостей. Свій національний обов’язок поетеса вбачає в тому, щоб найефективніше використати свою „єдиную зброю” — слово. Ніякий інший обов’язок, навіть такий священний, як збереження архіву свого духовного наставника і старшого друга Михайла Драгоманова, не змусить її принести в жертву своє, ще не народжене, але вже жевріюче в душі слово, свою духовну пломеніючу силу: „у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили…” (12, 65).

Поетична муза, стимульована національним обов’язком, не дозволить їй, навіть якби й захотіла, „занедбати, придушити”, „скинутись” отієї невтолимої спраги жити душею, принести свою творчість у жертву якоїсь, хай і вкрай важливої суспільної справи.  Леся Українка  знає, що  в неї  є божий дар, що її захоплює  таємнича млость-пережиття  високої миті натхнення, що магія  творчого горіння  опановує свідомість обранців, до числа  яких належить і вона, тому  добровільно, з власної  спонуки полишити літературну працю – означає вчинити   самовбивство  або «стати глухонімою».  Саме у творчості  – сенс  і головний обов’язок її життя,  бо ідейно-смисловим  «двигуном» такого «вигорання» душі, жертовності Духа є спогад «про абсолютно невільну Україну». Тому пише вона до М.Павлика: «Я не можу, не сила моя  скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба  скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері,  скинувшись  того діла, на яке вони  кличуть інших, мені буде сором» (12, 65).

Її поезія — це ті найщиріші слова, які кличуть інших на святе діло. Це діло вона називає „спогадом про абсолютно невільну Україну”. Очевидно, це і є політична боротьба, боротьба за національну, демократичну, політичну волю України, в яку вона добровільно вступила із „єдиною зброєю”  —         словом, бо на іншу форму боротьби через брак фізичного здоров’я поетеса не може претендувати. „Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись”(12, 65).

Згадаймо її статтю „Не так тії вороги, як добрії люди” 1897 року — як відповідь на статтю Івана Франка „З кінцем року”, в якій письменник гостро критикував стан визвольного руху в Україні, зокрема вказував на недостатню пропаганду серед українського селянства і захоплення українських революційних народників російським революційним рухом.

Леся Українка  визнає, що в Україні надто мало було раніше і є зараз людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами,  що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через „брак елементарних прав слова і людини” змушує „признати, що інтелігенція, перш ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу” ( 8, 21). Тому головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Україну „країною свідомою і готовою поповнити ті завдання, які їй поставить політична воля” ( 8, 22). „Коли в Галичині головніший грунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її „мозок”, — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками” (т. 8, с. 22). Тому для Лесі Українки важливо не лише заявити про свою громадянську позицію в умовах  національної неволі, але й  спонукати інших зробити цей моральний вибір. Ворог-завойовник різними  способами  схиляє  упокорених до національної зради, витворює звабливі пастки для пристосування – не жаліє ні грошей, ні слави, аби лишень  принадити еліту нації на свій бік. Особливо коли  цим  переманюванням в імперську культуру, в стан переможців займаються такі  освічені  знавці історії, культури і мистецтва, як  Меценат («Оргія»). Він знає, що  антична культура породила римську культуру, що саме греки дали світові неперевершені мистецькі шедеври, тому  його мета – долучити  грецьку культуру до римської, а нових грецьких митців заохотити до творчої праці задля збагачення  культури імперського Риму. Меценат пояснює прокуратору і префекту, які зневажливо, з погордою  ставляться  до грецької поезії, історії, мови («В їх  навіть мови не було ніколи!»), як необхідно творити  славу Риму  талановитими греками:

привчати ласкою, дарами навіть,

всіх видатних чужинців Рим  любити.

Хто любить, той  уподобитись може

до любого і тілом, і душею.

Його мета – поєднати греків і римлян так, щоб вони злилися в єдину культурну і духовну спільність.  Для цього необхідно передусім упокорити  грецьких митців, національну еліту – нагороди, визнання, слава є  ефективними  засобами завоювання  підневільного  народу.

Ідейно-смисловий  акцент цієї проблеми національної зради Леся Українка робить на позиції  Антея, який бачить, як його рідний Корінф втрачає свою історію, мову, звичаї, а він – свого учня Хілона, свого друга, скульптора Федона і нарешті дружину  Нерісу. Марно Антей намагається  під час оргії в домі Мецената розбудити приспаний  дух греків, розпалити «оспалу кров»  своїм натхненним співом, – «святим безумством» творчого  екстазу. Його  співвітчизники вже в хорі   панегіристів славлять Мецената  –  це вже раби, в яких  почуття національної гідності  німотно  зачаїлося  від страху та  принизливого  догідництва, а дружина  Неріса  на його очах стає на коліна перед Меценатом і дозволяє йому  цілувати її в уста. Національна честь  і гідність Антея принижена. І передусім він зганьблений своїми, греками, рідною дружиною. Цього Антей пережити не може.

Лесі Українці  гостро боліло оте блюзнірське плазування багатьох її земляків перед  посланцями  імперського центру, їхня  боязнь говорити правду  і своєму народові, і  колонізаторові,  протестувати проти знищення культури, мови, звичаїв рідного народу.  Вона не мала вже жодних ілюзій відносно того, що можна якимись компромісами уберегтися  від асиміляції та русифікації, від національної духовної  нівеляції, що її послідовно  здійснювала імперська Москва. Саме з цією метою Леся Українка пише в 1910 році драматичну поему «Бояриня» на сюжет із  української історії.

У драмі «Бояриня»,  опублікованій вже після смерті  Лесі Українки, постає  надзвичайно гостра  і на початок  ХХ століття, і на наші  часи проблема  переходу людини зі  свідомим  національним  почуттям в іншу культуру. Це передусім проблема збереження  національної  ідентичності, втрата якої неминуче приводить до  моральної катастрофи і національної зради.

Своє перебування на царській службі в Москві Степан розглядає як  можливість  допомогти  розореній після  Переяславської ради  Україні. Він, як і його батько,  воліє на чужині служити рідній вірі, схиляти  царську ласку до пригноблених братів. Та  швидко і сам Степан, а особливо  його дружина  Оксана пересвідчується, що не   така вже й однакова в Москві віра, і мова  не так легко сприймається, як думалось спочатку, а головне,  обурюють і жахають деспотичні звичаї, принизливі для вільної  української людини, зокрема ставлення до жінки як до рабині.

Не судилося Степанові схилити царську милість до України –   московські  воєводи, виконуючи волю царя,  намагаються повністю впокорити Україну. А спроби пристосуватися до чужих звичаїв в умовах повсякчасного приниження людської  і національної  гідності тільки посилює трагізм  становища  Оксани.  Туга за рідним  краєм так її фізично  і морально  виснажує, що вона втрачає будь-який смисл життя.

Леся Українка чи не в кожній своїй драмі проводить  ідейним лейтмотивом  кардинально важливу думку:  без внутрішньої свободи  не досягти свободи політичної, національної, а внутрішня свобода не сумісна з будь-якими   формами компромісу, приватною вигодою, готовністю брати з рук  завойовника-колонізатора «дари й ласки».

Російська імперія жахала Лесю Українку своєю похмурою атмосферою підозр, терору, цензури, шовінізму і тиранічного абсолютизму. У листі до Михайла Павлика із Софії 19 квітня 1895 р. вона признається: “Кажучи правду, я тільки до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання.  Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя”   [7]

Не може поетеса творити в цій “тюрмі народів” духовні храми для чужих богів, коли своїх, національних, поруйновано.

У цій “в’язниці поетів” Леся Українка почуває себе “співачкою-невільницею, позбавленого імені”. Свій памфлет, спрямований проти діячів французької культури, які своїм мистецтвом славили російського царя Миколу ІІ під час його відвідування Франції в 1896 р., вона підписує анонімним “Ув’язнена”.

Поетеса вважає себе ув’язненою в духовно убогій країні, яку французькі митці називають великою. “Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Наші царі перевищили царів єгипетських своєю схильністю до масивного. Їхні піраміди високі й дуже міцні”, – (8,18) запрошує “співачка-невільниця” своїх французьких побратимів здійняти свої котурни  і оглянути “нашу прекрасну в’язницю”. І з гнівною іронією продовжує: “Не бійтесь, побратими, в’язниця поетів, що люблять волю, батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув’язнення, вона простора й її славне ім’я – Росія” (8,18).

У цій духовній Бастілії, свідчить її “ув’язнена”, можна проживати лише за умови, що добровільно  позбавиш себе імені або позбавишся усього. То ж хіба “співачка-невільниця” може співати на руїнах національних святинь? Леся Українка, як пророчиця Тірца з драматичної поеми “На руїнах”, “не хоче грати на руїнах” – обов’язок митця полягає в тому, щоб руїна національних святинь озвалася на пророче слово, щоб збудила в ній “не тільки голос, а й душу вічну”.

Для Лесі Українки служіння національній ідеї не є свідченням тенденційності творчості, засобом упокорення творчої фантазії задля допасування образної системи твору в “прокрустове ложе” класової ідеї.

Устами Тірци вона закликає до єдності всіх національних сил, а не до класового розмежування в національному стані на гнобителів і гноблених.

                       Вже пора

щоб лев з ягням як браття поєднались,

Іудин лев нехай шакалів душить.

а не займа господню отару.

Національне єднання, збратання творчих сил необхідне для того, щоб на своїй землі силами молодих взятися “до іншої сівби і ждати інших жнив”. Для цього необхідно “розкувати ярмо залізне на коси та серпи” та зорати плугами покрите зчорнілою стернею широке поле землі обітованої.

Чого блукати нам? Чого шукати?

Чи се ж не та земля, що здобували

для нас батьки своєю кров’ю й потом?

Подвижницька праця на національній ниві спроможна об’єднати пригнічений духовно люд, який складе каміння в підмурівки –

Щоб не казали люди: тут руїна;

Щоб мовили, колись тут стане дім…”

І почнуть поставати мури відродженої держави “на тім гучнім, високім підмурівку”.

Тірца своєю пророчою прозірливістю і натхненною вірою в те, що “встане люд, мов хвилі серед моря, і божий дух ті хвилі оживить”, для Лесі Українки є тим ідеалом митця-месії, який не здобувається за життя на визнання. Але національний обов’язок велить не лише важко працювати задля духовного просвітлення свого народу, не лише самій вірити в святість свого покликання, але цією вірою запалювати інших, словами сіяти мир і повторяти, як нова Дебора: “Встань, Ізраїлю, повстань!”

“Знаєте, я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине, – пише вона 26 лютого 1895 р. до Михайла Павлика. – А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чи, може, так буде здаватись, що марне?) поки що-небудь людське вийде. І я, і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби ж з того просвіток був колись…”. (10, 283)

У пристрасному памфлеті-посланні славетним французьким митцям, які прославляли Миколу ІІ, Леся Українка як одна із багатьох “російських ув’язнених” сказала: “Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна… Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів”.

Висловлюючи ганьбу лицемірній музі, Леся Українка від свого імені та від імені наших ув’язнених поетів, які “призвичайлися до пісень без відгуку”, стверджує: “Можна все згнітити, за винятком голосу душі, – він дасть себе почути і в дикій пустелі, і серед натовпу, і навіть перед царями. І чоло, що ніколи   не зазнало лаврів, не менш горде, не менш чисте, воно не потребує лаврів, щоб приховати якесь безчестя”. (8,17)

Тірца-пророчиця не згнітила голосу своєї душі, не чекає відгуку на свої слово, не боїться йти в дику пустиню – і там буде почутий її голос пригніченим народом.

Пророчиця Тірца, не зважаючи на вигнання у безвість своїми ж, але підневільними людьми, засліпленою рабством юрбою, не відчаюється. Навпаки, переконана, що новітній храм постане, бо так велить Божий дух, бо в цьому полягає головний сенс національного обов’язку.

Кожен, старий і молодий, повинен перебороти “камінний сон байдужого раба”, встати з “сеї неслави” і прискорити “час визволу”.

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той

хто самохіть несе ярмо неволі.

Для Лесі Українки найстрашніше – духовне лінивство, отой ганебний сон душі, соромне безділля. Всі ці невидимі кайдани найбільше жахають її, бо вони впокорили національних дух мільйонів українців – тих, хто самохіть несе ярмо неволі, навколо багато і  своїм безділлям, ганебним пристосуванством знесилюють енергію інших.

Тірца будить людей, гартує благословенним словом пригнічений рабством дух, та не всі спроможні зняти із себе ярмо неробства і байдужості, змирення і духовного знесилення. Тому Леся Українка й закликає співвітчизників здолати в собі “сей рабський дух”, домагатися, передусім духовного,  звільнення, інакше національні ідеали не будуть досягнуті – не буде побудований “в новім Єрусалимі храм новий!” Не безлика, одержима лише ідеєю соціального звільнення, соціальної рівності етнічна маса має формуватися, а вільна духом, суверенна особистість, для якої ідеал національної держави є осмисленим, сформованим на основі засвоєних національних ціннісних орієнтацій.

Не буде далі Неофіт-раб із драматичної поеми “В катакомбах” терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство. Жадає він

“віри в ту святую силу,

Що розум просвітить у найтемніших,

І всіх людей збере в громаду вільну

Без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з  пастухом свавільним… “

Чи не в просвітленні розуму “рабів отих німих”, на  сторожі яких ставив Слово і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, полягала ідея національно-патріотичної місії речників культурного націоналізму, до яких і належала Леся Українка. Так, у статті “Не так тії  вороги, як добрії люди” поетеса наголошує на “Головній заповіді д.Франка”: “се безпосередня пропаганда серед народу”,  яку здійснювали “багато борців і головно українців зроду”, хоча навіть і вони “переважно були людьми без виразної національної свідомості, отже й не могли мати тих національних ідеалів, яких вимагає д. Франко від українців-діячів” (8, с.2).

Тому важливе і першочергове завдання діяльності провідників культурного націоналізму, вважала Леся Українка, це – “перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її “мозок”, витворити власну національну еліту, яка зможе “зробити Україну вже тепер політичною силою” (8, 23), здатною відродити й відбудувати в новій Україні новий духовний храм Державності.

Як не прикро це визнавати, але й для сучасної України актуальною  також є проблема повернення українській нації її “мозку” – нарощення інтелектуального потенціалу нації,  формування національно свідомої, національно відповідальної еліти.

 

Микола Жулинський

 

[1] Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т. – К.: Наук. думка, 1983. – Т.38. – С.8. Далі в тексті в дужках вказано том і сторінку.

[2] Мирослав Попович. Бути людиною. Видання 3-е, перероблене. Київ. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». 2016. – с. 330.

[3] Цит. за: Націоналізм: антолія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С.591.

[4] Франко І.  Одвертий лист до галицької української молодежі / Іван Франко // Зібр. твор. у 50т. – Т.45. – К., 1986. – С. 284.

[5] Гатчінсон Джон. Культурний і політичний націоналізм. – Націоналізм: антологія. – С.655.

[6] Там же. – С. 657.

[7] Українка Леся. Зібр.тв. У 12т. К.: Наукова думка. 1975-1979. Далі в дужках вказано том і сторінку.

Схожі статті